...Він здавався непоказним, коли тільки з'явився у великій політиці. Невиразно говорив, непомітно одягався і уникав спілкування з журналістами. Але влада змінює людей. І колишньої невпевненості тепер як не бувало. Відтепер всі важливі рішення в країні приймає він і тільки він. У нього є покірний парламент, в якому, щоправда, поки ще йдуть дискусії. Йому не потрібно багато часу, щоб ввести цензуру в ЗМІ, підпорядкувавши президентської адміністрації найбільш рейтингові телеканали. Його самі найлютіші вороги вже були посажены за ґрати, але на всяк випадок проти них продовжують відкривати нові кримінальні справи. Опозиція в його країні слабка і ні на що не здатна. Тому він її просто не помічає. Якщо ж його опоненти раптом вирішують зробити що-то помітне, він посилає до них вдячних глядачів з гумовими палицями і в шоломах.
Він звик до публічністю і більше не уникає прес-конференцій, на яких не лізе за словом в кишеню. А ось від деяких своїх старих звичок відмовився. Наприклад, тепер він не любить бувати на публіці разом зі своєю дружиною Людмилою. Вона більше не супроводжує його навіть у тих закордонних поїздках, куди по протоколу належить їздити з дружиною. На величезних угіддях він побудував собі справжній палац і живе в ньому без дружини. Ще він не забуває друзів-земляків, намагаючись гідно влаштувати їх у столиці. Він бореться за те, щоб у його країні проходили чемпіонати і олімпіади.
Хіба Віктор Янукович робить що-то не так?
Чому іншим можна, а йому не можна?
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : За житейским кордоном-1,2 - Людмила Солма *)пояснение/дополнение:
Убедительная просьба не ассоциировать с личностью автора,
так как-
данные стихи, публикуемые здесь частично, действительно посвящаются именно тому, кому и посвящаются этим небольшим и весьма житейски-скромным циклом стихов, под общим названием: «В дань, уходящему - от века».
А "оторваться" от "века" - собственной, счастливой когда-то жизни, наверное, особенно тяжко... и это, думается, похоже на обособленность некоего- "лесного кардона"... именно, как грань - между былой наполненностью жизни и её... зрелой горечью... нечаянно-негаданного одиночества.
Потому они и посвящаются тому - кому посвящается, чтобы помнил и знал, что не так уж и одинок в этом огромном мире, хоть и остался один, что его старые друзья по-прежнему помнят, и уважая - искренне любят...
